З 30 березня 2017 в Україні діє законодавство, яке дискримінує частину громадян України лише на тій підставі, що вони залучаються до здійснення заходів, пов’язаних з протидією корупції. Це не тільки обмежує можливості громадянського суспільства, посилює тиск на антикорупційних активістів і створює умови для переслідування певної категорії громадян, але й порушує низку статей Конституції та міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною.

Законодавчі зміни про електронне декларування для громадських активістів, які займаються протидією корупції, мають бути скасовані в повному обсязі, оскільки порушують положення та вимоги статей 8, 22, 24, 36, 43, 64 Конституції України. Вони також протирічать міжнародно-правовим актам, ратифікованим Україною, зокрема, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакту про громадські і політичні права, Резолюціям ПАРЕ і Резолюціям Ради з прав людини ООН стосовно захисту правозахисників.

Правове обґрунтування та повний перелік наведений у Додатку 1.

Слід зазначити, що Президент України Порошенко підписав зазначений закон попри можливість накласти вето та попри критику, висловлену міжнародною спільнотою. Заклики до перегляду законодавчих нововведень одразу після голосування висловили посольства США, Британії та Канади, а Єврокомісар Йоганнес Хан та Рада ЄС назвали їх кроком назад. Із критикою ухваленого закону виступила низка авторитетних міжнародних організацій, а 20 депутатів Європарламенту нещодавно закликали українську владу негайно скасувати е-декларування для антикорупційних активістів. «Ми переконані, що ці нововведення, які зараз покладені на представників неурядових організацій, що займаються протидією корупції, з вимогою публікувати декларації про їхні доходи – це непотрібний, безпрецедентний і дискримінаційний крок» і є «проявом тиску на тих громадських активістів, які невтомно виконують надзвичайно цінну роботу щодо викриття і повідомлення про випадки корупції в Україні», — зазначається в їхньому листі до Президента України Петра Порошенка, прем'єр-міністра Володимира Гройсмана та спікера парламенту Андрія Парубія.

Пізніше в парламенті з’явились депутатські ініціативи стосовно вирішення цієї проблеми — наприклад, законопроект №6271. Проте зазначений проект закону лише частково вирішує проблему, у той час як скасовані мають бути усі нововведення, які стосуються громадських активістів, оскільки вони є антиконституційними. Те саме стосується робочої групи, створення якої ініціював Петро Порошенко, — для чого вона потрібна, якщо єдине, що треба зробити, — скасувати прийняті зміни?

Закликаємо Президента терміново подати до парламенту законопроект, який в повному обсязі скасує прийняті норми закону, які стосуються громадських активістів.

Додаток 1.

Статті Конституції, які порушує прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо особливостей фінансового контролю окремих категорій посадових осіб» від 23 березня 2017 року № 1975-VIII, зокрема, нові положення п. 5 ч. 1 ст. 3, статей 45, 52, 60 Закону України «Про запобігання корупції»:
ст. 24, яка гарантує громадянам рівні конституційні права і свободи, рівність перед законом та відсутність привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками. Прийняті нові норми Закону є дискримінаційним, оскільки вимоги Закону розповсюджуються лише на тих громадян, які займаються певним видом діяльності, а саме — у сфері запобігання та протидії корупції;
ст. 8, яка закріплює принцип верховенства права. Новими нормами Закону не чітко визначені не лише мета покладення на антикорупційних активістів заборон, обмежень і відповідальності, але і саме коло відповідних осіб, через що виникає правова невизначеність;
ст. 22, яка гарантує, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Прийняті нові норми Закону звужують зміст та обсяг існуючих прав і свобод, оскільки на певних фізичних осіб за ознакою роду діяльності покладаються обмеження та додаткові обов’язки;
ст. 36, яка визначає, що усі об'єднання громадян є рівними перед законом. Всупереч цій нормі дія Закону поширена тільки на членів, керівників, працівників та контрагентів лише певного кола громадських об’єднань — які працюють у сфері запобігання, протидії корупції. Члени, керівники, працівники та контрагенти будь-яких інших громадських об’єднань не зобов’язані виконувати вимоги статей 45, 52, 60 Закону;
ст. 43, яка гарантує право кожного на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Нові норми Закону звужують право на працю, частиною якого є рівні можливості у виборі роду трудової діяльності;
ст. 64, яка визначає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Однак прийняті нові норми Закону певну категорію громадян фактично прирівняли до посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування через покладення на них відповідних обов’язків, передбачених Законом, будь-що подібне вимагало би змін до Конституції.

Міжнародно-правові акти, яким протирічить прийняті нові норми Закону:
ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка забороняє дискримінацію за будь-якою ознакою;
ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визначає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою;
ст. 7 Резолюції ПАРЕ 2096 (2016), якою країн-учасників закликають утримуватись від прийняття будь-яких нових законів, які призвели би до невідповідних обмежень для неурядових організацій; забезпечити ефективну участь НУО в процесі консультацій відносно нових законів, які стосуються їх інтересів та інших питань, які мають особливу важливість для суспільства; забезпечити сприятливі умови для НУО, зокрема, утримуватись від будь-яких переслідувань (судових, адміністративних або податкових) і наклепницьких кампаній;
пункт 6.3 Резолюції ПАРЕ 2095 (2016), якою Асамблея закликала утримуватись від прийняття законів, які накладають непропорційні обмеження на діяльність правозахисників і які обмежують їх доступ до фінансування;
ст. 11 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, в якій сказано, що здійснення визначених в Конвенції прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб;
ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, яка закріплює право кожної людини створювати для здійснення і захисту своїх економічних та соціальних інтересів професійні спілки і вступати до них на свій вибір при єдиній умові додержання правил відповідної організації. Користування зазначеним правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших, а також чітко визначає, що ніщо в цій статті не дає права державам, які беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, передбаченим у зазначеній Конвенції, або застосовувати закон так, щоб завдавалося шкоди цим гарантіям;
ст. 22 Міжнародного пакту про громадські і політичні права, яка визначає, що Користування правом на свободу асоціації з іншими не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб.
ст. 17 Міжнародного пакту про громадські і політичні права, яка визначає, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію. Зміст цієї статті ширше розкривається в параграфі 65 Доповіді Спеціального доповідача з питання про право на свободу мирних зборів і асоціацій від 12 травня 2012, який визначає, що влада повинна поважати право об’єднань на приватність, що означає, серед іншого, недопустимість обмежень щодо будь-яких рішень або діяльності асоціацій, впливу на вибори керівних органів. Спеціальний доповідач визнає право незалежних органів перевіряти документацію асоціацій як механізм забезпечення прозорості та підзвітності, але така процедура не повинна бути свавільною і має поважати принцип недискримінації та право на приватніть, оскільки інакше це поставить незалежність та безпеку членів асоціацій під загрозу;
пункт 17 Резолюції Ради з прав людини ООН стосовно захисту правозахисників 31/32 від 21 березня 2016 року, якою Рада закликає всі держави сприяти участі громадськості і створювати для цього умови, а також заохочувати прозоре, підзвітне та ефективне управління з метою попередження та викорінення корупції серед державних посадовців, представників ділових кіл та інших недержавних суб’єктів;
пункт 12.3 Резолюції ПАРЕ 1660 (2009), якою Асамблея закликає держави-члени невідкладно відмінити вимоги про реєстрацію НУО і усунути інші бюрократичні бар’єри, які могли завадити ефективному здійсненню права на створення НУО, асоціацій чи груп, які працюють в правозахисній сфері, права на вступ чи участь в них, або іншим чином завадити їх діяльності;
пункт 76 Рекомендації СМ/Rec (2007) 14 Комітету міністрів держави-членів Ради Європи, в якому зазначається, що державні та квазідержавні механізми всіх рівнів повинні забезпечувати ефективну участь НУО без дискримінації в діалозі і консультаціях з питань завдань і рішень в сфері державної політики;
пункти 23 та 74 Основоположних принципів статусу неурядових організацій в Європі, закріплених в Рішенні Комітету Міністрів Європи від 2003 року, які визначають, що до осіб, які є членами НУО, не повинні бути застосовані будь-які санкції тільки на підставі їхнього статусу, і що слід заохочувати та вітати участь НУО в державних та квазідержавних механізмах діалогу, консультацій т обмінів з метою пошуку рішень для задоволення потреб суспільства.